Радянське підпілля знищило Хрещатик за тиждень

 

Радянське підпілля знищило Хрещатик за тиждень

Радянське підпілля знищило Хрещатик за тиждень

До самої здачі Києва радянські радіо й газети захлиналися, що столиця України не буде під окупантами. Та місцеве начальство, працівники НКВС іще після першого, провального для радянських військ тижня війни, почали вивозити з міста на схід країни свої родини.

Десятки легковиків звозли їх до залізничного вокзалу, а вантажівки – їхнє добро. Відомчі будинки в центрі міста спорожніли. Для їх захисту від мародерів виставили охоронців.

Кияни не могли того не помічати. «Что это за власть, когда дала машины для своих жен, чтобы их увозить, а Красную Армию заедают вши», – цитував у спецповідомленні слова телефоністки київської міжміської станції 6 серпня 1941­го начальник Управління НКВС у Київській області. Із першого ж дня війни «органи» ретельно відстежували такі висловлювання. Лише за тиждень – із 21­го до 28 липня – за підозрою в антирадянській діяльності НКВС затримало в Києві 671 особу.

Пропаганда поширювала повідомлення про нальоти радянської бомбардувальної авіації на німецькі міста. На вулицях демонстрували зразки захопленої ворожої техніки – само­хідну гармату, панцерник, літак або нацистський прапор зі свастикою тощо. Для підтримки морального духу населення в понеділок 8 вересня в школах відновили навчання. Та через бомбардування уроки того дня декілька разів переривали, а потім узагалі припинили.

Фронт стрімко наближався до міста. На вулицях з’явилися тисячі військових, що спішно відступали в бік переправ на Дніпрі. 18 вересня пролунав надпотужний вибух. У багатьох будинках у центрі потріскали стіни й повилітали шибки. Це працівники НКВС та інженерні підрозділи 37­ї армії підірвали Ланцюговий міст – разом із червоноармійцями, які ним відступали. У повітря висадили й інші мости. Киянка Надія Іващенко, 1923 року народження, була свідком, як підірвали Наводницький:

– Усе – танки, гармати, кулемети – тягнули кіньми на міст. Він був перед залізничним, оце де зараз побудований міст ­Патона. Був дерев’яний настил, а бики цегляні й бетонні. І тільки ми встигли перейти, як його висадили у повітря. І всі ті кулемети, підводи, гармати, і всі оті люди військові та цивільні пішли у воду. Бо ж відступали неперервною колоною. Усе горіло. Люди кричать і коні іржуть, міст весь палає, люди кидаються у воду з мосту. Це був жах…

Зв’язок із лівим берегом Дніпра, зокрема, Дарницею, втратили. Тепер туди можна було дістатися лише скориставшись послугами човнярів.

Відступаючи, радянські війська вивели з ладу електростанції. Київ залишили без світла. Зруйнували водо­гін і каналізаційну мережу. Люди мусили носити воду з ­Дніпра. Ті, які жили далеко звідти, брали її з водогінних колодязів чи криниць. Іноді воду доводилося нести за декілька кілометрів.

Кияни зрозуміли: їх залишають напризволяще. У місті настали безвладдя і безлад. Заступник Наркома внутрішніх справ УРСР Сергій Савченко звітував у спецповідомленні тодішньому секретареві ЦК КП(б)У Микиті Хрущову: «По агентурным данным, положение в гор. ­Киеве в настоящее время характеризуется следующим образом: 18 сентября 1941 года, к концу дня, части Красной Армии и советско­партийный актив оставили город Киев. После отхода частей Красной Армии в городе начался грабеж магазинов и складов. Грабеж продолжался до полудня 19 сентября. Населением были разграблены магазины и склады как центра, так и окраин города».

«Ось немолода жінка, задравши спідницю так, що на всю вулицю сяє яскраво­лілове трико, несе у пелені ­крупи, – описує історик Дмитро Малаков одну з тодішніх сцен у книжці спогадів «Кияни. Війна. Німці». – З величезними клумаками поспішає чолов’яга. У нього на голові – кілька велюрових капелюхів, один на одному. А онде якась дама пристойної зовнішності кантує по асфальту скреготливий бідон. З чим? З олією, медом, патокою чи з молоком? А тут і зовсім комічна ситуація: важко човгаючи під здоровенним лантухом, якийсь дядько тягне свою здобич. Аж раптом до нього ззаду підкрадаються двоє – кремезний чоловік з порожнім мішком і жінка. Вони на ходу підставляють ззаду свій мішок. Помах­блискавка бритвою, і вміст того лантуха миттю пересипається в нову тару, закривши всю групу хмарою білої борошняної пилюки. Недавній власник борошна втрачає рівновагу в прямому й переносному значенні й летить на асфальт, а нові грабіжники безкарно регочуть».

Опівдні 19 вересня до Києва ввійшли частини вермахту. Із двох боків одночасно – від Червоноармійської вулиці та Подолу. Без опору до вечора зайняли все місто. Приготовані до оборони української столиці мішки з піском, колючий дріт і протитанкові їжаки зі шматків рейок, якими були перегороджені вулиці, просто відсували вбік.

«Нарешті ми в місті, – занотував 20 вересня 1941­го у своєму щоденнику німецький офіцер із штабу 29­го армійського корпусу. – Після довгого часу ми знову їдемо вздовж асфальтованих вулиць, бачимо високі будинки, а не тільки бараки й сільські дороги, як було дотепер… На вулицях стоїть здивоване населення. Воно досі не знає, як поводитися. Тут і там боязкі вітання. Всюди, де тільки зупиняються німецькі солдати, їх одразу оточує велика юрба, готова до дружніх послуг і допомоги». Цей щоденник у березні 1942­го потрапив до Особливого відділу НКВС Південно­Західного фронту.

«Толпа антисоветски настроенных лиц, в количестве до 300 человек, на площади Калинина (нинішній майдан Незалежності. – «Країна») встречала входящие немецкие части с цветами и звоном колоколов Печерской ­лавры», – звітував Савченко в тому ж спецповідомленні Хрущову.

Із 20 вересня німецьке командування і комендатура почали видавати накази: про здачу вогнепальної, холодної зброї та радіоприймачів; про дотримання світломаскування; про реєстрацію всього працездатного населення. За їх порушення – розстріл. Це був перший шок від нової влади. Запроваджено комендантську годину із 19.00 до 5.00.

– Якщо з’явишся в такий час на вулиці, німецькі патрулі могли просто застрелити. Через це лягали спати коли темніло, – згадувала киянка Тамара Качан.

24 вересня близько 16.00 на Хрещатику пролунав перший вибух. У повітря злетів кінотеатр на розі вулиці Прорізної. Згодом почали вибухати й інші будинки центральної магістралі міста. Їхні підвали перед відступом радянських військ заповнили вибухівкою, горища – пляшками з «коктейлем Молотова». Розрахунок був такий: окупаційна влада під свої інституції та житло для високопосадовців передусім займе споруди в центрі. Та залишені в місті агенти НКВС поспішили: під руїнами будівель гинули не стільки окупанти – вони ще не встигли масово там осісти, як мешканці тих будинків.

На купу цегли перетворився міський поштамт, а далі – будинок Гінзбурга – перша київська висотка, «Гранд­готель». Хрещатик вибухав будинок за будинком. І горів. Німецькі військові намагалися гасити пожежі. Щоб локалізувати вогонь, підривали будинки на прилеглих вулицях.

Від Дніпра протягли спеціально доставлені літаками пожежні шланги. Почали ними за допомогою насосів качати воду. Та радянські підпільники перерізали гумові рукави, фактично не давши рятувати місто. Урешті­ решт німці відгородили Хрещатик, а солдати ходили від дверей до дверей і наказували мешканцям прилеглих вулиць залишити будинки. Люди провели тиждень просто неба – на площах і в парку на Володимирській гірці.

Урятувати від зруйнування німецькі сапери зуміли, зокрема, будівлі уряду – теперішній Кабмін, ­Верховної Ради, штабу Київського військового округу – ­зараз Адміністрація президента на Банковій, 11, Музей ­Леніна – нинішній Будинок учителя, Оперний театр. ­Устигли розмінувати й будинок НКВС Української РСР на вул. Короленка, 33. У ньому розташувалося гестапо. Нині там – на Володимирській, 33 – Служба безпеки України.

http://ar25.org/

Ярослав ФАЙЗУЛІН , кандидат історичних наук, журнал Країна